#єКабан — про те, як християни годують армію, і не тільки

Пасторові п’ятдесятницької громади й професійному будівельникові з Пущі-Водиці Олександру Кушнеруку під час війни несподівано довелося стати спеціалістом із заготівлі м'яса для армії. До вашої уваги — уривок із його розповіді Тарасові Антошевському.

У перші місяці російської навали основним було — не попасти під ворожі снаряди та лишитися живим. Приблизно через два тижні від початку вторгнення агресора, коли ще під Києвом точилися запеклі бої та ми по декілька днів перебували в бомбосховищах, я прийняв рішення вивезти сім’ю на Волинь.

Став думати, яку можу користь принести Україні як її громадянин. Бо як пастор не міг бути з церквою — уся Пуща-Водиця, де територіально перебуває наша місцева церква, була повністю евакуйована та в’їзд туди був заборонений. Частина парафіян церкви залишилася в Україні й із часом повернулася до своїх домівок, а частина — виїхала за межі країни. У нас невелика громада, 25 людей, а за кордоном — фактично половина. Тримаємо з ними зв’язок.

За збігом обставин, а я вірю, що мене спрямував Бог, став поставляти м’ясну продукцію (тушонка, сало) у військову частину в Києві й цивільному населенню в перші місяці. Коли вже держава налаштувала нормальне забезпечення військових, то стали збирати кошти через Facebook та везти допомогу нашим військовим на передову, на фронт, що робимо й досі.

Почалося все з того, що мої друзі взяли на себе харчування однієї з військових частин. На початку в них були труднощі з м’ясом та іншими продуктами. Уже тоді ми купили для них першого кабана, приготували тушонку та сало. Вони стали шукати кошти, за ці кошти ми доставляли їм продукцію. Назвали цей проєкт #єКабан, стали висвітлювати свою роботу в соцмережах та збирати донати.

У травні ми поновили богослужіння в Пущі-Водиці, оскільки люди потрохи стали вертатися, їм потрібна була як матеріальна допомога, так і духовна опіка. На перших порах приходило від 10 людей, я їхав за 600 км на недільне зібрання, а в понеділок їхав назад по продукти. Минув місяць, стало приходити більше людей, і я повністю присвятив себе церкві.

Але, слава Богу, проєкт #єКабан не припинив свого існування. На Волині, звідки все почалося, мої друзі, брати по вірі, тепер виконують всю технічну роботу, переробку та доставку продукції на фронт. Я ж і далі збираю кошти та координую працю.

Разом із тим значно розширилися межі волонтерської діяльності місцевої церкви в Пущі-Водиці. Уже на кінець червня богослужіння стали відвідувати до ста людей, згодом кількість відвідувачів зросла до 300-350 чоловік. Протягом наступних трьох місяців ми щонеділі видавали продуктові набори. Причому наших членів церкви було трохи більше десятка, усі вони були задіяні в цій нелегкій роботі. Закордонні друзі придбали для нашої церкви мікроавтобус — і це саме в той момент, коли виникла надзвичайно велика потреба в транспорті. Ми перевозили ним десятки тонн продуктів для людей, що постраждали від агресора. У співпраці з організацією «Спасемо Україну» служили в селі Горенка, яке межує з Пущею-Водицею й сильно постраждало від бомбардувань — сотні знищених будинків. Ми змонтувати шість модульних будинків, повністю придатних для проживання, для сімей, які мають двоє маленьких дітей. Під час холодів спільно з канадською діаспорою м. Ванкувера закупили та доставили дрова для дванадцяти сімей. Також допомагали одягом.

Свої зібрання ми проводили на першому поверсі, у малій залі. Коли кількість відвідувачів збільшилася, були вимушені перебратися на другий поверх у велику залу, хоча вона не була ще завершена. Одна київська церква подарувала сорок стільців, ми зробили лавки з підручних засобів. Поступово завдяки Божій підтримці нам вдалося закінчити ремонт великої зали, не припиняючи проводити там зібрання. Дуже допомогли київські церкви УЦХВЄ, земляки з Волині, звісно, члени церкви й навіть ті люди, які приходили до церкви. Хтось жартував, що в Пущі-Водиці почалося духовне пробудження, — і якоюсь мірою це так.

За останні місяці під впливом війни разюче змінилися погляди людей на віру. Вони бачили: там, де мала бути поразка наших військових у воєнних діях — приходила незбагненна перемога. Лише Бог давав і сили, і своєчасну підтримку, коли цього вже ніхто не очікував. Церква стала об’єднавчим фактором для людей — і хабом, і центром комунікації один із одним. Але не лише це — люди щиро стали шукати Бога й разом із церквою молитися за наших військових та перемогу нашої країни в цьому воєнному протистоянні.

За матеріалами РІСУ

Благовісник, 1,2023